Мені тринадцятий минало. 

Я пас ягнята за селом. 

Чи то так сонечко сіяло, 

Чи так мені чого було? 

Мені так любо, любо стало, 

Неначе в Бога...... 

Уже прокликали до паю, 

А я собі у бур’яні 

Молюся Богу... І не знаю, 

Чого маленькому мені 

Тойді так приязно молилось, 

Чого так весело було. 

Господнє небо, і село, 

Ягня, здається, веселилось! 

І сонце гріло, не пекло! 

Та недовго сонце гріло, 

Недовго молилось... 

Запекло, почервоніло 

І рай запалило. 

Мов прокинувся, дивлюся: 

Село почорніло, 

Боже небо голубеє 

І те помарніло. 

Поглянув я на ягнята — 

Не мої ягнята! 

Обернувся я на хати — 

Нема в мене хати! 

Не дав мені Бог нічого!.. 

І хлинули сльози, 

Тяжкі сльози!.. А дівчина 

При самій дорозі 

Недалеко коло мене 

Плоскінь вибирала, 

Та й почула, що я плачу.

Прийшла, привітала, 

Утирала мої сльози 

І поцілувала... 

Неначе сонце засіяло, 

Неначе все на світі стало 

Моє... лани, гаї, сади!.. 

І ми, жартуючи, погнали 

Чужі ягнята до води. 

Бридня!.. А й досі, як згадаю, 

То серце плаче та болить, 

Чому Господь не дав дожить 

Малого віку у тім раю. 

Умер би, орючи на ниві, 

Нічого б на світі не знав. 

Не був би в світі юродивим. 

Людей і [Бога] не прокляв!