осіннє листя впало на асфальт так непомітно
незвично, монотонна фарба, місто стихло...
люди по домівках, тепло біля каміну,
в шедеврах невідомого маестро сумна картина.
кілька ліхтарів на вулиці, пуста дорога,
кидає в жар, температура, геть змоклі ноги.
хлях додому, там в кому, не віддам нікому...
я божевілний!!!, але справа далеко не в тому.
не в силах в чотирьох стінах сидіти одному,
втикати, ржати, мовчати, слухати власну луну,
чекати ту одну новину, голос у телефоні
каже, що немає фінансів у мене, я в комі.
всі ті розмови, дощі, нічні грози,
навіщо ж тоді лили усі ті щастя сльози?
останнім часом кладовище викликає заздрість,
бо кожний новий ранок більше не приносить радість.
моя принцеса щезла, відіграли мессу,
пята точка болюча, ногою ахілеса 
роздавили мрію, надію, Боже, я не вірю,
в абстракційні поняття в темряві не вірю...
я не горбун з нотрдама, та де ж ви є, моя дама?
трава вибиває мозок, замість їжі манна небесна.
зрадили ахілеса, вбили і у дон фіделя зіграли злу мессу.
я бачу страх, ненависть у дзеркалі, є світло,
кричали: я тебе люблю, а я казав, що не видно.
сльози чисті, наче гірський кришталь,
тіло було на землі, душа відлетіла вдаль...
едему більше не стало - його купили за сало
магнати, щоби будувати там мажорні хати. 
там дівчата цноту втрачали ночами, 
жеручи заборонені плоди, і заїдали салом.
їх виганяли, вони вертались, 
ридаючи ночами у священній жалобі,
абстракційні поняття: я не горбун з нотрдама,
я вибрався з пекла, та де ж ви є, моя дама?