У тіні дерев похмурих,
 Що ховають таємниці
 Де не видно сліду звіра,
 де не чути голос птиці
 Блудить постать одинока
 У вечірній мряці сивій
 І доносяться зітхання
 В тиші темній, полохливій

 То зітхає старець древній
 Що поринув в свої думи
 І очей старечих погляд
 Сповнений важкого суму
 То блукає волхв мудрий 
 Та із лісом розмовляє
 А у відповідь йому
 Ліс лиш кронами хитає

 "Чом ви сосни та смереки
 Мовчки стоїте похмуро?
 Чом у хащах віковічних
 Поселилася зажура?"
 І шепочуть тихо сосни:
 "Як же нам не сумувати?
 Більш не ходять до нас люди
 Папороті цвіт шукати..."

 На сосновій корі
 Рун прадавніх сліди
 Поросли сивим мохом,
 Зникли у забутті

 "Чом ви верби молодії
 Плачете гілки схиливши
 Чом не граєтеся з вітром
 Листя юне розпустивши?"
 І відповідають верби:
 "На очах в нас сльози-роси,
 Бо не будуть більш дівчата
 Вплітать стрічки в наші коси..."

 Голос тихий верби
 Повен туги й журби
 Бо на капищах предків
 Постали церкви

 "Чому ти, Могутній Дубе,
 Не подивишся на мене?
 Чом так сумно шелестить
 Твоє листя золочене?"
 Дуб йому відповідає:
 "Вже не хочуть слухать люди
 У тіні Моєї крони
 Давніх оповідок мудрих"

 Древню мудрість землі
 Дубу не вберегти
 Піде на домовини
 І чорні хрести

 У тіні дерев похмурих
 Світла губиться проміння
 І примарна постать Старця
 Наче відгук сновидіння... 
 Він мов дух самого лісу
 Між деревами витає
 І у мороці нічному
 Розчиняється... Зникає...