"Ой, Ти викриши, викриш вогонь;
 Камінь в камінь бий кремінь палаючих зорей...
 Спалахами безодню ночі засвіти –
 Нескінченності вічність тим вогнем запали! Спали її!!! СПАЛИ!!!!

 Запали небосхил зірок полум'ям!
 Запали! Хай горить височінь нічна!
 Горить! Холодне їх полум'я –
 Гризе ночі край чорний... Запали його! Запали!!! Запали зоряним полум'ям!!!!"

 Заклинали-кричали ліси,
 Бормотали печерами гори,
 Стогнали, хрипіли, ревли старі пні –
 До Місяця, в хмарах похованого...
 Шепотіли болота і мохи їх,
 Що задуху топили у холоді сутінок...
 Похитнулося тускле повітря бліде
 Серед неба зграї хмар-воронів...

 Оживали й хрипіли навіть пні неживі,
 Під землею спліталось трухляве коріння їх,
 Рухалося усе навкруги –
 З гуркотом сунулось замшіле каміння...

 Ворухнувся похований Місяць блідий,
 Крізь саван із хмар ножем прорізався,
 Відбивався від мороків-воронів...
 Вибивав кременем іскри зоряні...

 ...Запалав Небосхил нічний...
 Полетіло вороняче пір'я опалене –
 Його вітер погнав на болота лісні...
 Розійшлися хмари, поранені спалахами...

 Серед сморіду дрягов у пір'я
 Чорне – мороки огорталися...
 Забивалися під коряги у мохи –
 Скоріше у сирість ховалися...

 У безодні нічній на шибениці
 Вітри колихали Місяць.
 Йому колискову співали
 Зоряного Небосхилу Спалахи.