За карії оченята, за чорні брови
Серце рвалось, сміялось, виливало мову,
Виливало, як уміло...
За темні ночі, за вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
За степи та за могили, що на Україні,
Серце мліло, не хотіло співать на чужині...
Не хотілось в снігу, в лісі Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами збирать на пораду...
Нехай душі козацькії в Україні витають –
Там широко, там весело од краю до краю...
Як та воля, що минулась, Дніпр широкий – море,
Степ і степ, ревуть пороги, і могили – гори, –
Там родилась, гарцювала Козацькая воля.
Там шляхтою, татарами засівала поле,
Засівала трупом поле, поки не остило...
Лягла спочить... А тим часом виросла могила...
Лягла спочить... А тим часом виросла могила...

Приспів:
Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!
Нащо стали на папері сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв в степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало, як свою дитину?..

Журбою не накличу собі долі,
Коли так не маю,
Нехай злидні живуть три дні – я їх заховаю,
Заховаю змію люту коло свого серця,
Щоб вороги не бачили, як лихо сміється...
Нехай думка, як той ворон, літає та кряче,
А серденько соловейком щебече та плаче
Нишком – люди не побачать, то й не засміються...
Не втирайте ж мої сльози, нехай собі ллються,
Чуже поле поливають щодня і щоночі,
Поки, поки не засиплють чужим піском очі...
Поки, поки не засиплють чужим піском очі...

Приспів.

Думи мої, лихо з вами! Думи мої, лихо з вами!

Приспів.