Посіяла людям літа свої, літечка житом,
 Прибрала планету, послала стежкам споришу.
 Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
 Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу.

 - Куди ж це ви, мамо?! - сполохано кинулись діти.
 - Куди ж ви, бабусю? - онуки біжать до воріт.
 - Та я ж недалечко... де сонце лягає спочити.
 Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.

 - Та як же без вас ми?... Та що ви намислили, мамо?
 - А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?
 - А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,
 І срібло на травах, і золото на колосках.

 - Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злата,
 Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.
 Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, -
 Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть!

 Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
 Змахнула рукою - злетіли у вись рушники.
 "Лишайтесь щасливі", - і стала замисленим полем
 На цілу планету, на всі покоління й віки.