Я зняв серце із якоря
Літній день загасав поволі мереживом теплих вогнів. Десь далеко, за обрієм, Творець запалив вогнище, його сліди ширились горизонтом. Пісок був теплим, повітря п’янким, в обличчя дмів солоний вітер свободи, обпікаючи потріскані губи. Останній день серпня лікував людські переломи морем.
Пригадую кожну мить по кадру: пляж, розстелена ковдра, темінь по обидва боки від нас та сплетіння пальців. Взагалі, я добре плавав. Та в ту мить інстинкт самозбереження не спрацював. Я потопав в тобі не пручаючись. Це була справжня Глибина, без верху та низу, без дна, лиш з божевільною темною синявою. І безоднею, над якою можна було літати, як в снах.
А коли настав ранок і темні води освітилися благословенням Господнім, коли вітер стих і настав перший день вересня, я виринув поряд з тобою. Шумовиння прожитих зим, холод та голод розлуки залишились на березі. Твої хвилі гойдали мене, вони заспокоювали й навіювали радість. Я зняв серце із якоря.