"Народный" вариант стихотворения М.П. Старицкого 

Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная! 
 Видно, хоч голки збирай. 
 Вийди, коханая, працею зморена, 
 Хоч на хвилиночку в гай. 

Сядемо вкупочцi тут пiд калиною - 
 I над панами я пан! 
 Глянь, моя рибонько, - срiбною хвилею 
 Стелеться полем туман. 

Гай чарiвний, нiби променем всипаний, 
 Чи загадався, чи спить: 
 Он на стрункiй та високiй осичинi 
 Листя пестливо тремтить. 

Небо незмiряне, всипане зорями, - 
 Що то за божа краса! 
 Перлами ясними ген пiд тополями 
 Грає краплиста роса. 

Ти не лякайся, що нiженьки босi
 Вмочиш в холодну росу: 
 Я тебе, вiрная, аж до хатиноньки 
 Сам на руках однесу. 

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько, 
 Тепло - нi вiтру, нi хмар: 
 Я пригорну тебе до свого серденька, 
 А воно палке, як жар. 

Ти не лякайся, що можуть пiдслухати 
 Тиху розмову твою: 
 Нiчка поклала всiх, соном окутала, - 
 Анi шелесне в гаю. 

Сплять вороги твої, знудженi працею, - 
 Нас не сполоха їх смiх. 
 Чи ж нам, окраденим долею нашею, 
 Й хвиля кохання - за грiх?