Вістря холодне нещадного списа
 Врізається в груди, кров вижерає - 
 Проходить крізь ребра його...
 Вгризається в Дерева кору і тіло,
 Соки пиє та живиться плоттю
 Самому собі у жертву повішаного...

Дев'ять ночей, дев'ять Чертогів
 Кров'ю здобривши — дивився в Безодню
 Напівживий та напівмертвий...
 У Хель Чертозі стояв він одною ногою
 Та Велетнів Руни лягли попід іншу,
 Батькові висельників, що сам був повішаний.

Ясен — для Нього, гаї – вам – дубові,
 Ліси, що нерушно стоять у пітьмі,
 Гілля розкинувши — приймають в обійми,
 Грядами шибениць зустрічають вони.

А Тінь Його темна, що прикувана до скелі,
 Стогнала й чекала у корчах та муках,
 Вхиляючись яду хижого змія...
 Доки не вирветься Вотана вбивця.

- Ти говорив, упізнаєш ти Його...
 Чи впізнаеш?!