ПЛАСТУНКА N
Так відступало твоє дитинство – 
ставився голос, губились друзі, 
високо в небі міцно і стисло 
висло життя, мов сережка у вусі. 

Так ми жили – голосні й недолугі, 
вплетені в часу стрічку трофейну, 
блудні поборники буґі-вуґі, 
скурвлені діти міцного портвейну. 

Ти одягала військові боти, 
бігла до школи – пенал, олівчик. 
Все ще попереду – перші аборти, 
татові джинси, мамин ліфчик. 

Ще підіймало звивисту хвилю. 
Срібна розгромлена клавіатура 
ще формувала основи стилю – 
так починалася контркультура. 

З теплими гільзами “Біломору”, 
з ковдрами битих студентських акцій 
так наполегливо рвався угору 
змучений блюз твоїх менструацій. 

Що нас єднало? Загоєні сварки 
падали в ніч, як у воду весла. 
Ми відкривались, творили шпарки. 
Теплі вітри мимоволі занесли 

смуток у душі, мов мед у соти. 
Як ми трималися, Бога ради! – 
попри усі божевільні гризоти, 
попри задрочки радянської влади. 

Цим і завершилось. Тлінь мажорна, 
стишена хвиля, сутінь озерна. 
Схиблений час розтинає, мов жорна, 
спільного досвіду темні зерна. 

Тільки я знаю – між гострого віття, 
в перенасиченій біосфері 
так лише варто вживати повітря, 
так лише слід прочиняти двері. 

Липне до уст почуття морфеми – 
альтернативна прозора вода ця. 
Те, що було, не розіб’єш на теми. 
Так ми кохали. І нам – воздасться

1997