Сонце гріє, вітер віє
 З поля на долину,
 Над водою гне з вербою
 Червону калину;
 На калині одиноке
 Гніздечко гойдає,—
 А де ж дівся соловейко?
 Не питай, не знає.
 Сонце гріє, вітер віє
 Червону калину

 Згадай лихо, та й байдуже...
 Минулось... пропало...
 Згадай добре,— серце в'яне:
 Чому не осталось?
 Отож гляну та згадаю:
 Було, як смеркає,
 Защебече на калині —
 Ніхто не минає.

Сонце гріє, вітер віє
 З поля на долину,
 Над водою гне з вербою
 Червону калину;
 На калині одиноке
 Гніздечко гойдає,—
 А де ж дівся соловейко?
 Не питай, не знає.
 Сонце гріє, вітер віє
 Червону калину

 Де ватагу пройдисвіта
 Водив за собою,—
 Все осталось, все сумує,
 Як руїни Трої.
 Все сумує,— тільки слава
 Сонцем засіяла.
 Не вмре кобзар, бо навіки
 Його привітала.