М.П. Старицкий

Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная! 
Видно, хоч голки збирай. 
Вийди, коханая, працею зморена, 
Хоч на хвилиночку в гай.

Сядемо вкупочцi тут пiд калиною - 
I над панами я пан! 
Глянь, моя рибонько, - срiбною хвилею 
Стелеться полем туман.

Гай чарiвний, нiби променем всипаний, 
Чи загадався, чи спить: 
Он на стрункiй та високiй осичинi 
Листя пестливо тремтить.

Небо незмiряне, всипане зорями, - 
Що то за божа краса! 
Перлами ясними ген пiд тополями 
Грає краплиста роса.

Ти не лякайся, що нiженьки босi
Вмочиш в холодну росу: 
Я тебе, вiрная, аж до хатиноньки 
Сам на руках однесу.

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько, 
Тепло - нi вiтру, нi хмар: 
Я пригорну тебе до свого серденька, 
А воно палке, як жар.

Ти не лякайся, що можуть пiдслухати 
Тиху розмову твою: 
Нiчка поклала всiх, соном окутала, - 
Анi шелесне в гаю.

Сплять вороги твої, знудженi працею, - 
Нас не сполоха їх смiх. 
Чи ж нам, окраденим долею нашею, 
Й хвиля кохання - за грiх?