В Путивлі-граді вранці-рано 
Співає, плаче Ярославна, 
Як та зозуленька кує, 
Словами жалю додає. 
«Полечу,— каже,— зигзицею , 
Тією чайкою-вдовицею, 
Та понад Доном полечу, 
Рукав бобровий омочу 
В ріці Каялі. І на тілі, 
На княжім білім, помарнілім, 
Омию кров суху, отру 
Глибокії, тяжкії рани...» 

І квилить, плаче Ярославна 
В Путивлі рано на валу: 
«Вітрило-вітре мій єдиний, 
Легкий, крилатий господине! 
Нащо на дужому крилі 
На вої любії мої, 
На князя, ладо моє миле, 
Ти ханові метаєш стріли? 
Не мало неба, і землі, 
І моря синього. На морі 
Гойдай насади-кораблі. 
А ти, прелютий... Горе! Горе! 
Моє веселіє украв, 
В степу на тирсі розібгав». 

Сумує, квилить, плаче рано 
В Путивлі-граді Ярославна. 
І каже: «Дужий і старий, 
Широкий Дніпре, не малий! 
Пробив єси високі скали, 
Текучи в землю половчана, 
Носив єси на байдаках 
На половчан, на Кобяка 
Дружину тую Святославлю!.. 
О мій Словутицю преславний! 
Моє ти ладо принеси, 
Щоб я постіль весела-слала, 
У море сліз не посилала,— 
Сльозами моря не долить». 

І плаче, плаче Ярославна 
В Путивлі на валу на брамі, 
Святеє сонечко зійшло. 
І каже: «Сонце пресвятеє 
На землю радість принесло 
І людям, і землі, моєї 
Туги-нудьги не розвело. 
Святий, огненний господине! 
Спалив єси луги, степи, 
Спалив і князя, і дружину, 
Спали мене на самоті! 
Або не грій і не світи. 
Загинув ладо... Я загину!»