Ілюзією  прожитих  віків,
Поетами  написаних  історій,
В  маленькім  місті  крізь  полон  дощів,  
Навік  зустрілись  дві  крилаті  долі.
Словами  не  можливо  розказать,
Як  ті  серця  замріяно  кохали,
В  таке  не  міг  повірить  навіть  Бог,
Вони  ж  під  небом  високо  літали.
Таких  історій  дуже  мало  на  землі,
Вони  кохали  дуже  сильно  й  до  нестями,
Їм  дуже  заздрили  всі  очі  злі,
Та  не  зламать  любов,  яка  жила  віками.
Дивився  в  її  очі  він  тому,
Для  неї  ж  він  був  просто  ідеалом,
Ніхто  б  тоді  ніколи  не  збагнув,
Що  може  все  завершити  провалом.
Чи  може  Бог  дивився  не  туди,
Чи  може  замалий  для  них  став  світ,
Не  зміг  він  врятувати  від  біди,
Той  ніжний  і  закоханий  політ.
Чому  трапляється  таке  ніхто  не  знає,
І  виникло  багато  запитань,
Її  він  досі  пристрасно  кохає,
Вона  ж  чомусь  не  хоче  цих  кохань.

Навіщо  все  це,  як  це  зупинити,
Нема  причин  і  не  було  повір,
Коли  проходить  день  і  наступає  вечір,
він  наче  вітер  вилітав  на  двір.
І  дивиться  угору  й  тихо  плаче,
Шука  на  небі  дві  ясних  зорі:
Одна  десь  над  Полтавою  літає,
А  інша  світиться  у  нього  у  дворі.
Він  пада  на  коліна  і  благає,
Щоб  доля  повернула  ту  любов,
До  крику,  до  жалю  і  до  нестями
Він  хоче  обійняти  її  знов.
Сюжет  простий:  що  ночі  він  благає
Усе  вернути  і  почати  знов,
І  хай  наступить  день,  і  знов  засяє
Їх  спільний  день,  де  починається  любов.