Чекаю дня, коли собі скажу: 
оця строфа, нарешті, досконала. 
О, як тоді, мабуть, я затужу! 
І як захочу, щоб вона сконала. 
І як злякаюсь: а куди ж тепер?! 
Уже вершина, де ж мої дороги? 
...Він був старий. Старий він був. Помер. 
Йому лизали руки епілоги. 
Йому приснився жилавий граніт. 
Смертельна туга плакала органно, 
Він Богом був. І він створив свій світ. 
І одвернувся: все було погано. 
Блукали руки десь на манівцях, 
тьмяніли фрески і пручались брили. 
Були ті руки в саднах і в рубцях — 
усе життя з камінням говорили. 
Вже й небо є. А стелі все нема. 
Пішли дощі. Хитались риштування. 
Внизу ревла і тюкала юрма. 
Вагою пензля металися вагання. 
А він боявся впасти на юрму. 
Сміялись в спину скіфи і етруски. 
І він зірвавсь. Не боляче йому, 
бо він розбився на камінні друзки. 
І ось лежить. Нема кому стулить 
його в одне на плитах базиліки... 
Прокинувся. Нічого не болить. 
Все віднялось. І це уже навіки, 
Нажився він. І недругів нажив. 
Було йому без року дев'яносто. 
Життя стужив і друзів пережив, 
і умирав зажурено і просто. 
Важкі повіки... стежечка сльози… 
і жаль безмірний однієї втрати: 
“В мистецтві я пізнав лише ази. 
Лише ази! Як шкода умирати...” 
Земля пером. Чудний був чоловік. 
Душа понад межею витривалості. 
Щоб так шукати, і за цілий вік — 
лише ази! — ні грана досконалості. 

Ти, незглибима совісте майстрів, 
тобі не страшно навігацій Лети! 
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, — 
усі митці, художники й поети. 
Всі генії. 
На вічні терези 
кладуть шедеври у своїй щедроті. 
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази, 
був Мікеланджело Буонарроті.