Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу,
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу.

- Куди ж це Ви, мамо?! - сполохано кинулись діти.
- Куди ж Ви, бабусю? - онуки біжать до воріт.
- Та я ж недалечко... де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.

- Та як же без Вас ми?... Та щож ви намислили, мамо?
- А хто ж нас, бабусю, у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах, і золото на колосках.

- Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злата,
Аби тільки Ви нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим усю Вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю. На віки лишайтесь. Не йдіть!

Вона  посміхнулась, красива і сива, як доля,
Змахнула рукою - злетіли увись рушники.
— Лишайтесь щасливі... - і стала замисленим полем
На цілу планету, й на всі покоління й віки.