I
 
Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі газдою, відтоді він мав усе лиш одного 
коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в 
борозну; на коня мав ремінну шлею і нашильник, а на себе Іван накладав малу 
мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лівою рукою спирав, може, ліпше, як 
нашильником.
То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили 
виступали, однако їм обом під гору посторонки моцувалися, як струнви, і однако з 
гори волочилися по землі. Догори ліз кінь як по леду, а Івана як коли би хто 
буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі. Згори кінь 
виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва 
рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі.
Не раз ранком, іще перед сходом сонця, їхав Іван у поле пільною доріжкою. Шлеї 
не мав на собі, лише йшов із правого боку і тримав дишель як би під пахою. І 
кінь, і Іван держалися крепко, бо оба відпочали через ніч. То як їм траплялося 
сходити з горба, то бігли. Бігли вдолину і лишали за собою сліди коліс, копит і 
широчезних п'ят Іванових. Придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося 
на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди. Але часом серед найбільшого 
розгону на самій середині гори Іван починав налягати на ногу і спирав коня. 
Сідав коло дороги, брав ногу в руки і слинив, аби найти те місце, де бодяк 
забився.
— Та цу ногу сапов шкребчи, не ти її слинов промивай, — говорив Іван 
іспересердя.
— Діду Іване, а батюгов того борозного, най біжить, коли овес поїдає...
Це хтось так брав на сміх Івана, що видів його патороч зі свого поля. Але Іван 
здавна привик до таких сміхованців і спокійно тягнув бодяк дальше. Як не міг 
бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далі в ногу і, встаючи, казав:
— Не біси, вігниєш та й сам віпадеш, а я не маю чєсу з тобою панькатися...
А ще Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, 
як би два залізні краки стягали тулуб до ніг. То його вітер підвіяв.
Як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину 
завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату горба щонайвищого і 
щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він 
ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав його і не сіяв 
і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти. 
Оба з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його мішком наверх. 
Часом на долішні ниви спадав із горба його голосний крик:
— Е-ех, мой, як тобов грєну, та й по нитці розлетишси, який же-с тєжкий!
Але, відай, ніколи не гримнув, бо шкодував міха, і поволі його спускав із плечей 
на землю. А раз вечором оповідав жінці і дітям таку пригоду:
— Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колінкую з гноєм наверх, 
аж шкіра з колін обскакує. Піт із-за кожного волоска просік, та й так ми солоно 
в роті, аж гірко. Ледви я добивси на гору. А на горі такий вітрець дунув на 
мене, але такий легонький, що аж! А підіть же, як мене за мінуту в попереці 
зачєло ножами шпикати — гадав-сми, що минуси!
Від цієї пригоди Іван ходив усе зібганий у поясі, а люди прозвали його 
Переломаний.
Але хоч той горб його переломив, то політки давав добрі. Іван бив палі, бив 
кілля, виносив на нього тверді кицки трави і обкладав свою частку довкола, аби 
осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій 
збув на тім горбі.
Чим старівся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба.
— Такий песій горб, що стрімголов удолину тручєє! Не раз, як заходяче сонце 
застало Івана наверху, то несло його тінь із горбом разом далеко на ниви. По тих 
нивах залягла тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував 
пальцем на свою тінь і говорив горбові:
— Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носе, то мус р