Відчуття форми, а точніше його брак - ось назва всіх наших нещасть. Ми не 
вміємо й не хочемо робити з життя мистецький твір. Наша бідність - тут не 
виправдання й не пояснення, а швидше наслідок. Ми не вміємо співіснувати з 
птахами, квітами і Скульптурами. Наші пам'ятники нагадують злих 
кровожерних ідолів, а обрані нами правителі - кримінальних мерзотників. 
Наші будинки, сади, площі (я вже не кажу: заводи, вокзали, летовища) 
вражені тяжким гріхом безформності. Усе, на чому ще може спинитися око, - 
полишене не нами, але нами занедбане і осквернене. 

У нас не може бути доброго дизайну, адже добрий дизайн - це теж 
спадковість, це продовження ландшафту. 

У нас не може бути доброго театру, кіно, цирку. Як і багатьох інших речей, 
котрі надто вимагають любити форму, відчувати її абсолютно. А нам завжди 
натякали, що слід зневажати форму. До речі, як мало в нас поетів, котрі 
вміють знаходити точні й багаті рими! Бо ми не любимо своєї мови. Погано 
артикулюємо, інтонуємо. Наші актори фальшиві з першого звуку. Слова просто 
вибулькують з нас - таке собі напіврозбірливе бубоніння, в якому відсутній 
бодай один чутливий нерв. 

Відсутність форми - це озвіріння. Це вічна сірість буття, від якої тікають 
у зашморг. Пейзажі за вікном вагона вдало доповнюють сморід, хамство і 
переповнення у вагоні. 
Цеховий інтер'єр цілком співзвучний загальному виробничому ідіотизмові. 
Тотальне нищення природи зраджує наше невміння дати собі раду з ландшафтом 
і обертається нищенням самих себе. 

Як і чому це сталося? На тлі волаючої безформності творимо новий міф - 
кричимо про свою європейськість, наводимо якісь расові, антропологічні, 
географічні аргументи, сягаємо по Трипілля, скіфів-орачів, по язичництво 
або, навпаки, християнство, відраховуємо назад цілі тисячоліття, 
демонструємо писанку або сирного коника. Так, десь було воно, це відчуття 
форми. Десь було. 

Може, причина в нашій незахищеності від Сходу? Може, в тому, що замало 
вділив нам Господь гір і лісів? Веж і садів? 

Можна завалити наші порожні полиці прерізним товаром світового класу - все 
одно забракне тих, які зуміють його не по-жлобськи розташувати на отих 
полицях. Можна відкрити безліч приватних крамничок з усякою всячиною - все 
одно в них забракне дзвіночка при дверях і чемного вітання власника. Щось 
ми втратили, здається, назавжди. Навіть, якщо мали колись. 

Але що робити? Якщо є сенс щось робити. З чого почати? 

Ви будете сміятись, але я скажу так: навчити школярів відрізняти сонети 
від октав. Окситонні рими від парокситонних. Питальне речення від 
окличного.