Час-як повна жменя піску, тільки розгорни долоню 
і він поллється днями крізь пальці. 
Ти можеш вийти з мережі зв’язку, можеш 
загубитись хвилею світла між цих забутих Господом станцій. 

Небо й далі буде схожим на старий, відболілий синець, 
який сонцем ніколи не зійде. 
Віра, терпіння, безкорисна любов -все звелось на нівець. 
А ти ще досі подумки танеш в його обіймах. 

Руки тремтять, зіниці в агонії звузились. 
Знаєш, 
він почне цінувати все, що у вас було, 
коли ти нарешті його залишиш. 
Бо ми вчимось цінувати тишу через надлишок музики. 

… 

Може, це початок кінця? 
Серцем бийся, не здавайся нізащо без бою! 
Забудь, все що гнітить, все що він колись обіцяв… 
І тоді чорна смуга життя може стати насправді злітною.