сьогодні стало вчора, а я ще все не тухну.
мінусок і рими - звичні гості на цій кухні.
поки не рухнуть кості, не забудеш мене просто,
а за вікном мороз, і на дороги біла постіль…

з під’їзда вихід в заметіль, а так хотів би літа,
чи руками ніжними бути від холоду зігрітим…
вже ж не гріє градус сорок так, як гарячий чай,
з навушників підземний звук так і не загасає.

по звичному маршруту в паб, а в дворик в теплу пору,
коли сонце в зеніті і так пахнуть сосни в горах.
на лавках сидимо з пивком, блукаєм, говорим,
або на футболі хрипнем хором, хоч не хворі.

не будильник зранку будить, а світло в анфас.
духота...тому лиш шорти, поло й "самба" "адідас".
в кишенях телефон зашарпав. ще купюри й капа.
мене ця атфосфера забирає краще хапок.

моя душа – стіна, не з цегли, спогади - це теги.
міцні рукостискання братушань і дикий регіт…
яблук смак, шелест трави і запах липи цвіту,
бруд змиють серпня грози, потім розвіє вітер…

наївно з планами дорослих, та такі ще діти,
не на себе, на валюту, розійдемсь робить по світу.
а поки не тане крига, зовсім не гріють промені,
доля тим свого тепла, хто від зими вже втомлений…