До Основ’яненка

Б'ють пороги, місяць сходить, 
Як і перше сходив... 
Нема Січі, пропав і той, 
Хто всім верховодив! 
Нема Січі; очерети 
У Дніпра питають: 
"Де-то наші діти ділись, 
Де вони гуляють?" 
Чайка скиглить літаючи, 
Мов за дітьми плаче; 
Вітер віє, Сонце гріє 
На степу козачім. 
На тим степу скрізь могили 
Стоять та сумують; 
Питаються у буйного: 
"Де наші панують? 
Де панують, бенкетують? 
Де ви забарились? 
Вернітеся! дивітеся - 
Жита похилились, 
Де паслися ваші коні, 
Де тирса шуміла, 
Де кров ляха, татарина 
Морем червоніла. 
Вернітеся!" - "Не вернуться!- заграло, сказало 
Синє море. - не вернуться, 
Навіки пропали!" 
Правда, море, правда, синє! 
Такая їх доля: 
Не вернуться сподівані, 
Не вернеться воля. 
Не вернуться запорожці, 
Не встануть гетьмани, 
Не покриють Україну 
Червоні жупани! 
Обідрана, сиротою 
Понад Дніпром плаче; 
Тяжко-важко сиротині, 
Та ніхто не бачить... 
А до того – Московщина, 
Кругом чужі люди. 
"Не потурай", може, скажеш 
Та що з того буде? 
Насміються на псалом той, 
Що виллю сльозами; 
Насміються... Тяжко, батьку, 
Жити з ворогами! 
Тільки ворог, що сміється... 
Смійся, лютий враже! 
Та не дуже, бо все гине, – 
Слава не поляже; 
Не поляже, а розкаже, 
Що діялось в світі, 
Чия правда, чия кривда, 
І чиї ми діти. 
Наша дума, наша пісня* 
Не вмре, не загине... 
От де, люде, наша слава, 
Слава України! 
Без золота, без каменю, 
Без хитрої мови, 
А голосна та правдива, 
Як Господа слово!