Посіяла людям літа свої, літечка житом, 

Прибрала планету, послала стежкам споришу, 

Навчила дітей, як на світі по совісті жити, 

Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу.

- Куди ж це ви, мамо?! - сполохано кинулись діти.

- Куди ви, бабусю? - онуки біжать до воріт.

- Та я недалечко... де сонце лягає спочити.

Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.

- Та як же без вас ми?... Та що ви намислили, мамо?

- А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках? 

- А я вам лишаю всі райдуги із журавлями, 

І срібло на травах, і золото на колосках. 

- Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злота,

Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт. 

Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, - 

Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть! 

Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,

Махнула рукою - злетіли увись рушники. 

"Лишайтесь щасливі", - і стала замисленим полем 

На цілу планету, на всі покоління й віки.