І степ востаннє над рікою 
Ординець міряв головою... 
Все ближче коні, лиця злі, 
Схрестились, скрегнули шаблі, 
Переплелися іскри з кров’ю, 
І знову криком Придніпров’я 
Прошив у жасі людолов. 
Та біснувалась криця знов, 
Шипіла кров, шипіла піна. 
Козак вимощував долину 
Чужинським трупом, як умів, 
Як вчився в Січі і в братів 
На славнім Доні у поході. 
Ординців б’є козак вже в броді. 
Бере ординців переляк: 
- То це шайтан! 
Це не козак! 
Козак всміхнувся в довгі вуса: 
- З шайтанами не вперше б’юся. 
Узнали, що таке козак, 
Якого люди кличуть: Мак. - 
І знову зброя у двобої 
Дзвенить над збитою водою, 
І квасить нелюдів ріка, - 
Не ломить сила козака. 

Та от надходить чорна зрада: 
Дрантя, попихач скрався ззаду, 
Він чином - кат, душею - гад. 
Увесь продався за дукат. 
Тихцем підвів іуда зброю, 
Озвався постріл над рікою, 
І на коня схиливсь козак. 
- Пропав козак! Загинув Мак! - 
Ординці кинулись до нього. 
Козак на них поглянув строго: 
- Ні, не загинув я, кати, 
Поміж людьми мені цвісти! - 
Кати підводять вгору зброю: 
- Твій цвіт, життя вже за тобою, 
Козаче, зробимо отак: 
Шаблями скришимо на мак - 
Ординці воїна скришили, 
На землю впало тіло біле, 
І, наче зерно, проросло, 
А влітку маком зацвіло... 

Давно ординців і іуду 
В моїм краю забули люди, 
Бо їхній слід - страшний укіс 
Травою мертвою поріс. 
А мак цвіте віки в роздоллі - 
В косі дівочій і у полі. 
А мак цвіте!