Відлопотиш дощами за ворота, 
В щілинах бруку виросте трава — 
А потім будуть знову в мушлі рота, 
Між скойок губ світитися слова.

Розтанеш в димній сутіні вокзалу — 
Але осяде в пам’яті, на дні, 
Обличчя жінки, що тебе кохала, 
І білий птах фіранки у вікні,

І тишина в ласкавих рукавичках, 
І у плющі заплутаний балкон… 
Щось відщемить. Щось — охолоне в звичку 
(Бо й молодість — як скло під каблуком!).

Та через гони літ, на повороті, 
Благатимеш у долі лиш одно: 
Дощем навшпиньках увійти в ворота 
І — пошепки — поплакати в вікно…