Hiч яка мiсячна, зоряна, ясная,
Видно, хоч голки збирай.
Вийди коханая, працею зморена
Хоч на хвилиночку в гай.

Ти ж не лякайся, що нiженьки босиi
Топчуть холодну росу.
Я ж тебе рiдная аж до хатиноньки
Сам на руках вiднесу.

Сядемо вкупочцi бiля хатиноньки
i над панами я пан.
Глянь, моя рибонько, срiбнею хвилею
Котиться в полi туман. 
"Народный" вариант стихотворения М.П. Старицкого 

Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная! 
Видно, хоч голки збирай. 
Вийди, коханая, працею зморена, 
Хоч на хвилиночку в гай. 

Сядемо вкупочцi тут пiд калиною - 
I над панами я пан! 
Глянь, моя рибонько, - срiбною хвилею 
Стелеться полем туман. 

Гай чарiвний, нiби променем всипаний, 
Чи загадався, чи спить: 
Он на стрункiй та високiй осичинi 
Листя пестливо тремтить. 

Небо незмiряне, всипане зорями, - 
Що то за божа краса! 
Перлами ясними ген пiд тополями 
Грає краплиста роса. 

Ти не лякайся, що нiженьки босi
Вмочиш в холодну росу: 
Я тебе, вiрная, аж до хатиноньки 
Сам на руках однесу. 

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько, 
Тепло - нi вiтру, нi хмар: 
Я пригорну тебе до свого серденька, 
А воно палке, як жар. 

Ти не лякайся, що можуть пiдслухати 
Тиху розмову твою: 
Нiчка поклала всiх, соном окутала, - 
Анi шелесне в гаю. 

Сплять вороги твої, знудженi працею, - 
Нас не сполоха їх смiх. 
Чи ж нам, окраденим долею нашею, 
Й хвиля кохання - за грiх? 
Михаил Петрович Старицкий
ВИКЛИК

Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна: 
Ясно, хоч голки збирай... 
Вийди, коханая, працею зморена, 
Хоч на хвилиночку в гай!

Сядем укупі ми тут під калиною - 
І над панами я пан... 
Глянь, моя рибонько, - срібною хвилею 
Стелеться полем туман;

Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить? 
Он на стрункій та високій осичині 
Листя пестливо тремтить;

Небо незміряне всипано зорями - 
Що то за Божа краса! 
Перлами-зорями теж під тополями 
Грає перлиста роса.

Ти не лякайся-но, що свої ніженьки 
Вмочиш в холодну росу: 
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки 
Сам на руках однесу.

Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько: 
Тепло - ні вітру, ні хмар... 
Я пригорну тебе до свого серденька, 
Й займеться зразу, мов жар; 

Ти не лякайсь, аби тут та підслухали 
Тиху розмову твою: 
Нічка поклала всіх, соном окутала - 
Ані шелесне в гаю!

Сплять вороги твої, знуджені працею, 
Нас не сполоха їх сміх... 
Чи ж нам, окривдженим долею клятою, 
Й хвиля кохання - за гріх?