Спалив нам крила перший день зими
І стер потому всі небесні сіті
Хвилина залишилась до імли
Та очі чорним шовком вже покриті

Холодні руки заламає страх
Гадюкою у душу заповзає
В порожнім домі на семи вітрах
Повільно й довго свічка догорає

І чутно кроки болісно-чужі
Це звуки, яких краще би не чути
Бо спокій похитнеться на межі
На тій, що є між "бути" і "не бути"

І я навік спочину у труні,
В одвічному холодному полоні
І дні, як дикі коні вороні
Втечуть, налякані, крізь кам’яні долоні...