Знову місяць блукає зоряним небом.
   Знову чую скрізь сон тихі кроки твої.
   Я не знаю тебе, я не знаю про тебе.
   І для чого приходиш з далеких тих днів.

Так багато у тебе хотів запитати,
Та напевно як завжди не вистачить слів.
Скільки повзати ще нам, а не літати?
І для чого приходиш з далеких тих днів?

Ти мені пробач, я колись народився в своїй країні.
Ти мені пробач, я живу ніби вдома, але як емігрант.
Ти мені пробач за забуті пісні і сльозу на калині.
Ти мені пробач,   незнайомий мій брат.

   Ніби все у нас є, більше навіть не треба:
   Синє небо і жовте колосся ланів.
   А насправді ми просто тікаєм від себе.
   Ти про це нагадав нам з далеких тих днів.

Ти мені пробач, я колись народився в своїй країні.
Ти мені пробач, я живу ніби вдома, але як емігрант.
Ти мені пробач за забуті пісні і сльозу на калині.
Ти мені пробач,   незнайомий мій брат.

   Стогнали гори, ридали ікони...
   Спадали зорі комусь на погони...
   Червоне поле, червоне небо...
   Такого не треба, більше не треба!

   І на віки віків,  повсяк час і нині
   Будуть дивитись на нас очі сині...
   Березові хрести,   і земля у руїні,
   І останні слова: "Cлава Україні!"