Всі покою щиро прагнуть,
А не в один гуж всі тягнуть,
Той направо, той наліво.
А все браття: ото диво!

Нема любови, нема згоди,
Від Жовтої взявши Води.
През незгоду всі пропали.
Самі себе звоювали.

Гей, братове, пора знати,
Що не всім нам панувати
Не всім дано усе знати
І річами керувати.
На корабель поглядімо,
Много людей полічімо.
Однак стерник сам керує,
Весь корабель управує.

Бджілка бідна матку має
І оної послухає.
Жалься, Боже, України,
Що не в купі має сини:
Один живе із погани,
Кличе: «Сюди, отамани».
Ідім неньку рятувати,
Не даймо їй погибати!

Другий ляхам за гріш служить,
По Україні і той тужить;
Мати моя старенька!
Чом ти вельми слабенька?
Різно тебе розшарпали,
Гди аж по Дніпр туркам дали:
Все та фортель щоб заслабіла
І аж вкінець сил не міла.

Третій Москві юж голдує.
І їй вірно услугує.
Той на неньку нарікає
І недолю проклинає:
Ліпше було б не родити,
Ніж у таких бідах жити.

Від всіх сторон ворогують,
Вогнем, мечем руїнують,
Від всіх нема зичливости,
А не слушной учтивости;
Мужиками називають,
А підданством дорікають.
Чом ти синів не учила.
Чом від себе їх пустила?
Ліпше було пробувати
Вкупі лихо відбувати.

Я сам, бідний, не здолаю,
Хіба тільки заволаю:
Гей, панове генерали,
Чому ж єсте так оспали?
І ви, панство полковники,
Без жадної політики
Візьмітеся всі за руки —
Не допустіть гіркої муки
Неньці своїй більш терпіти,
Нуте врагів, нуте бити.

Самопали набивайте!
Гострих шабель добувайте,
А за віру хоч умріте
І вольностей бороніте!
Нехай вічна буде слава,
Же през шаблю маєм права!