Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то 
помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне. 
Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тільки дрібні, 
просіяні згуки. Ниви шумлять навколо і заважають. Жену від себе голоси поля, і 
тоді на мене, як дощ, спадають небесні. Тоді пізнаю. Се жайворонки. Се вони, 
невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й 
капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів. Може, співає, може, 
сміється, а може, зайшлось від плачу. 
Чи не краще сісти тихенько й заплющити очі? Я так і зроблю. Сідаю. Круг мене 
темно. Блискають тільки гострі, колючі згуки, і дрібно сиплеться регіт на 
металеву дошку, як шріт. Хочу спіймати, записати у пам'яті — і не виходить. 
От-от, здається... Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх... І 
не подібно. 
Як вони оте роблять, цікавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на 
його проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на дрібне сито і засівають нею 
поля? 
Розплющую очі. Тепер я певний, що з того посіву зійшла срібна сітка вівсів, 
гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмінь, пливе текуча вода пшениці. 
А згори сипле та й сипле... витрушує душу з дзвіночків, струже срібні дошки і 
свердлить крицю, плаче, голосить і сіє регіт на дрібне сито. Он зірвався один 
яскравий згук і впав між ниви червоним куколем. 
Я вже більше нічого не годен слухати. Та пісня має у собі щось отруйне. Будить 
жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути. Чим більше ловиш, тим 
трудніше зловити. 
Тепер я бігаю в поле й годинами слухаю, як в небі співають хори, грають цілі 
оркестри. 
Вночі прокидаюсь, сідаю на ліжку й напружено слухаю, як щось свердлить мій 
мозок, лоскоче серце і тремтить біля вуха чимсь невловимим. 
Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так. 
Цікавий я знати, як вони оте роблять? 
Врешті таки підгледів. 
Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми 
на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до 
неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала 
другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах 
симфонію поля. 
Се було прекрасно.