Ой із города із Трапезонта виступала галера, 
           Трьома цвітами процвітана, мальована. 
           Ой первим цвітом процвітана — 
           Златосиніми киндяками пообивана; 
           А другим цвітом процвітана — 
           Гарматами арештована; 
           Третім цвітом процвітана — 
           Турецькою білою габою  покровена. 
           То в тій галері Алкан-паша, 
           Трапезонськеє княжя, 
           Гуляє, 
           Собі ізбраного люду має: 
           Сімсот турків, яничар штириста 
           Да бідного невольника півчвартаста 
           Без старшини вйськової. 
           Первий старший між ними пробуває 
           Кішка Самійло, гетьман запорозьський; 
           Другий — Марко Рудий, 
           Суддя військовий; 
           Третій — Мусій Грач, 
           Військовий трубач; 
           Четвертий — Лях Бутурлак, 
           Ключник галерський, 
           Сотник переяславський, 
           Недовірок християнський, 
           Що був тридцять літ у неволі, 
           Двадцять штири як став по волі, 
           Потурчився, побусурманився 
           Для панства великого, 
           Для лакомства нещасного!.. 
           В тій галері од пристані далеко одпускали, 
           Чорним морем далеко гуляли,
           Проти Кефи-города приставали, 
           Там собі великий да довгий опочинок мали. 
           То представиться Алкану-пашаті, 
           Трапезонському княжаті, 
           Молодому паняті, 
           Сон дивен, барзо дивен, напрочуд... 
           То Алкан-паша, 
           Трапезонськеє княжя, 
           На турків-яничар, на бідних невольників покликає: 
           «Турки,— каже,— турки-яничари, 
           І ви, біднії невольники! 
           Которий би міг турчин-яничар сей сон одгадати, 
           Міг би йому три гради турецькії дарувати; 
           А которий би міг бідний невольник одгадати, 
           Міг би йому листи визволенні писати, 
           Щоб не міг ніхто нігде зачіпати!» 
           Сеє турки зачували, 
           Нічого не сказали, 
           Бідні невольники, хоч добре знали, 
           Собі промовчали. 
           Тільки обізветься між турків Лях Бутурлак, 
           Ключник галерський, 
           Сотник переяславський, 
           Недовірок християнський: 
           «Як же,— каже,— Алкане-пашо, твій сон одгадати, 
           Що ти не можеш нам повідати?» 
           «Такий мені, небожата, сон приснився, 
           Бодай ніколи не явився! 
           Видиться: моя галера цвіткована, мальована, 
           Стала вся обідрана, на пожарі спускана; 
           Видиться: мої турки-яничари 
           Стали всі впень порубані; 
           А видиться: мої біднії невольники, 
           Которії були у неволі, 
           То всі стали по волі; 
           Видиться: мене гетьман Кішка 
           На три часті розтяв, 
           В Чорнеє море помотав...» 
           То скоро теє Лях Бутурлак зачував, 
           К йому словами промовляв: 
           «Алкане-пашо, трапезонський княжату, 
           Молодий паняту! 
           Сей тобі сон не буде ні мало зачіпати, 
           Скажи мені получче бідного невольника доглядати, 
           3 ряду до ряду сажати, 
           По два, по три старії кайдани і новії ісправляти, 
           На руки, на ноги надівати, 
           3 ряду до ряду сажати. 
           Червоної таволги по два дубця брати, 
           По шиях затинати, 
           Кров християнськую на землю проливати!» 
           Скоро-то сеє зачували, 
           Од пристані галеру далеко одпускали. 
           Тогді бідних невольників 
           До опачин руками приймали, 
           Щироглибокої морської води доставали. 
           Скоро-то сеє зачували, 
           Од пристані галеру далеко одпускали, 
           До города до Козлова,