У всякого своя доля 
І свій шлях широкий: 
Той мурує, той руйнує, 
Той неситим оком 
За край світа зазирає,— 
Чи нема країни, 
Щоб загарбать і з собою 
Взять у домовину. 
Той тузами обирає 
Свата в його хаті, 
А той нишком у куточку 
Гострить ніж на брата. 
А той, тихий та тверезий, 
Богобоязливий, 
Як кішечка, підкрадеться, 
Вижде нещасливий 
У тебе час та й запустить 
Пазурі в печінки,— 
І не благай: не вимолять 
Ні діти, ні жінка. 
А той, щедрий та розкошний, 
Все храми мурує; 
Та отечество так любить, 
Так за ним бідкує, 
Так із його, сердешного, 
Кров, як воду, точить!.. 
А братія мовчить собі, 
Витріщивши очі! 
Як ягнята; «Нехай,— каже,— 
Може, так і треба». 
Так і треба! бо немає 
Господа на небі! 
А ви в ярмі падаєте 
Та якогось раю 
На тім світі благаєте? 
Немає! немає!