Все йде, все минає — і краю немає. 
Куди ж воно ділось? відкіля взялось? 
І дурень, і мудрий нічого не знає. 
Живе… умирає… одно зацвіло, 
А друге зав'яло, навіки зав'яло… 
І листя пожовкле вітри рознесли. 
А сонечко встане, як перше вставало, 
І зорі червоні, як перше плили, 
Попливуть і потім, і ти, білолиций, 
По синьому небу вийдеш погулять, 
Вийдеш подивиться в жолобок, криницю 
І в море безкрає, і будеш сіять, 
Як над Вавілоном, над його садами 
І над тим, що буде з нашими синами. 
Ти вічний без краю!.. люблю розмовлять, 
Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою, 
Співать тобі думу, що ти ж нашептав. 
Порай мені ще раз, де дітись з журбою? 
Я не одинокий, я не сирота,— 
Єсть у мене діти, та де їх подіти? 
Заховать з собою? — гріх, душа жива! 
А може, їй легше буде на тім світі, 
Як хто прочитає ті сльози-слова, 
Що так вона щиро колись виливала, 
Що так вона нишком над ними ридала. 
Ні, не заховаю, бо душа жива. 
Як небо блакитне — нема йому краю, 
Так душі почину і краю немає. 
А де вона буде? химерні слова! 
Згадай же хто-небудь її на сім світі,— 
Безславному тяжко сей світ покидать. 
Згадайте, дівчата,— вам треба згадать! 
Вона вас любила, рожевії квіти, 
І про вашу долю любила співать. 
Поки сонце встане, спочивайте, діти, 
А я поміркую, ватажка де взять.

Сини мої, гайдамаки! 
Світ широкий, воля,— 
Ідіть, сини, погуляйте, 
Пошукайте долі. 
Сини мої невеликі, 
Нерозумні діти, 
Хто вас щиро без матері 
Привітає в світі? 
Сини мої! орли мої! 
Летіть в Україну,— 
Хоч і лихо зустрінеться, 
Так не на чужині. 
Там найдеться душа щира, 
Не дасть погибати, 
А тут… а тут… тяжко, діти! 
Коли пустять в хату, 
То, зустрівши, насміються, 
Такі, бачте, люди: 
Все письменні, друковані, 
Сонце навіть гудять: 
“Не відтіля, каже,— сходить, 
Та не так і світить; 
Отак,— каже,— було б треба…” 
Що маєш робити? 
Треба слухать, може, й справді 
Не так сонце сходить, 
Як письменні начитали… 
Розумні, та й годі! 
А що ж на вас вони скажуть? 
Знаю вашу славу! 
Поглузують, покепкують 
Та й кинуть під лаву. 
“Нехай,— скажуть,— спочивають, 
Поки батько встане 
Та розкаже по-нашому 
Про свої гетьмани. 
А то дурень розказує 
Мертвими словами 
Та якогось-то Ярему 
Веде перед нами 
У постолах. Дурень! дурень! 
Били, а не вчили. 
Од козацтва, од гетьманства 
Високі могили — 
Більш нічого не осталось, 
Та й ті розривають; 
А він хоче, щоб слухали, 
Як старці співають. 
Дарма праця, пане-брате: 
Коли хочеш грошей, 
Та ще й слави, того дива, 
Співай про Матрьошу, 
Про Парашу, радость нашу, 
Султан, паркет, шпори,— 
От де слава!!! а то співа: 
“Грає синє море”, 
А дам плаче, за тобою 
І твоя громада 
У сіряках!..” Правда, мудрі! 
Спасибі за раду. 
Теплий кожух, тілько шкода — 
Не на мене шитий, 
А розумне ваше слово 
Брехнею підбите. 
Вибачайте… кричіть собі, 
Я слухать не буду, 
Та й до себе не покличу: 
Ви розумні люди — 
А я дурень; один собі, 
У моїй хатині 
Заспіваю, заридаю, 
Як мала дитина. 
Заспіваю,— море грає, 
Вітер повівав, 
Степ чорніє, і могила 
З вітром розмовляє. 
Заспіваю,— розвернулась 
Висока могила, 
Аж до моря запорожці 
Степ широкий крили. 
Отамани на вороних 
Перед бунчуками 
Вигравають… а пороги 
Меж очеретами 
Ревуть, стогнуть — розсердились, 
Щось страшне співають. 
Послухаю, пожурюся, 
У старих спитаю: 
“Чого, батьки, сумуєте?” 
“Невесело, сину! 
Дніпро на нас розсердився, 
Плаче Україна…” 
І я плачу; а тим часом 
Пишними рядами 
Виступають отамани, 
Сотники з панами 
І гетьмани; всі в золоті 
У мою хатину 
Прийшли, сіли коло мене 
І про Україну 
Розмовляють, розказують, 
Як Січ будували, 
Як козаки на байдаках 
Пороги минали, 
Як гуляли по синьому, 
Грілися в Скутарі 
Та як, люльки закуривши 
В Польщі на пожарі, 
В Україну верталися, 
Як бенкетували. 
“Грай, кобзарю, лий, шинкарю!” 
Козаки гукали. 
Шинкар знає, наливає 
І не схаменеться; 
Кобзар вшкварив, а козаки — 
Аж Хортиця гнеться 
Метелиці та гопака 
Гуртом оддирають; 
Кухоль ходить, переходить, 
Так і висихає. 
“Гуляй, пане, без жупана, 
Гуляй, вітре, полем; 
Грай, кобзарю, лий, шинкарю, 
Поки встане доля”. 
Взявшись в боки, навприсідки 
Парубки з дідами. 
“Отак, діти! добре, діти! 
Будете панами”. 
Отамани на бенкеті, 
Неначе на раді, 
Походжають, розмовляють; 
Вельможна громада 
Не втерпіла, ударила 
Старими ногами. 
А я дивлюсь, поглядаю, 
Сміюся сльозами. 
Дивлюся, сміюся, дрібні утираю,— 
Я не одинокий, є з ким в світі жить; 
У моїй хатині, як в степу безкраїм, 
Козацтво гуляє, байрак гомонить; 
У моїй хатині синє море грає, 
Могила сумує, тополя шумить, 
Тихесенько Гриця дівчина співає,— 
Я не одинокий, є з ким вік дожить. 
От де моє добро, гроші, 
От де моя слава, 
А за раду спасибі вам, 
За раду лукаву. 
Буде з мене, поки живу, 
І мертвого слова, 
Щоб виливать журбу, сльози. 
Бувайте здорові! 
Піду синів випроводжать 
В далеку дорогу. 
Нехай ідуть,— може, найдуть 
Козака старого, 
Що привіта моїх діток 
Старими сльозами. 
Буде з мене. Скажу ще раз: 
Пан я над панами.

Отак, сидя в кінці стола, 
Міркую, гадаю: 
Кого просить? хто поведе? 
Надворі світає; 
Погас місяць, горить сонце. 
Гайдамаки встали, 
Помолились, одяглися, 
Кругом мене стали, 
Сумно, сумно, як сироти,