Провожала мати сина у солдати,
Молоду невістку - в поле жито жати:

«Іди ти, невістко, в поле жито жати
Та й не повертайся до моєї хати!»

Вона жала-жала, жала-вижинала,
Поки до схід сонця тополиной стала.

Прийшов син до хати: «Здраствуй, рідна мати!
Що ж то за тополя стоїть серед поля?»

«Не питай ти, сину, про тую причину,
Бери в руки топор рубай тополину!»

Первий раз ударив - вона похилилась,
Другий раз ударив - вона попросилась:

«Не рубай, козаче, я ж твоя дружина,
А вверху, у листях, спить твоя дитина.»

Бросив козак топор, обняв тополину,
Обняв тополину, цілував дитину.

«Мати ж, моя мати, що ж ти наробила,
Ти ж мене з сім'йою навік розлучила...»