Слова: Б. Олiйник

Посіяла людям літа свої, літечка житом, 
Прибрала планету, послала стежкам споришу, 
Навчила дітей, як на світі по совісті жити, 
Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу.

Куди ж це ви, мамо?! - сполохано кинулись діти. 
Куди ж ви, бабусю? - онуки біжать до воріт. 
Та ж я недалечко... де сонце лягає спочити. 
Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.

Та як же без вас ми?.. Та що ви намислили, мамо? 
А хто нас, бабусю, у сон поведе у казках? 
А я вам лишаю всі райдуги із журавлями 
І срібло на травах, і золото на колосках.

Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злота, 
Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт. 
Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, - 
Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть.

Вона посміхнулась, красива і сива, як доля, 
Махнула рукою — злетіли увись рушники. 
"Лишайтесь щасливі", - і стала замисленим полем 
На цілу планету, на всі покоління й віки.