Ти уяви, якби ми могли стирати пам’ять зі свого мозку,
Ми би стирали всі непотрібні моменти, це було б так просто.
Ти прибрала б мене назавжди, ніби й не жив я ніколи з тобою,
Я би залишив лише тебе в голові, і більше нікого.
Це перемога над почуттями, а може, невдала поразка?
Що б залишалось тоді? Пустота? Чи, добра, приємна казка...
Пастка, в яку потрапляли б не одиниці, а цілі мільярди,
Все це гра, подібна до гри, наприклад, у Форт-Буаярді. 
Чи може в більярді, коли ми кулі, що не влітають у лузи,
Ти уявляєш моє життя без симпатичної музи?
Лузер? Можливо. Але сподіваюсь на краще,
Тізер наживо бачу: втрачати нема що.
Ті неповторні моменти , закарбовані на фото,
Компл [bad word] ти затоптала в болото.
Тобі завжди аби когось уколоти,
А я і зараз розбираю польоти.

Знаєш, я тебе не бачу роками
Ти так і далі читаєш оте дурне Муракамі?
Ростеш, собі Волошка, поміж будяками?
Як там твій Сірьожка, подарив блакитні камні?

Ми йдемо у полі поволі з тобою, сині волошки і жовте жито,
Я намагаюсь, як і раніше, немов ненароком, не наплужити.
Не хочу тужити сьогодні без тебе, не хочу тужити сьогодні без нас,
Але тобі, напевно, так треба, щоб я пам’ятав тебе весь час.
Без прикрас поглянемо в минуле, де ми були,
Де ми ходили, бродили лісами полями, де ти мене там забула.
Вулики диких бджіл нам нагадають про ті неймовірні часи, 
Ти на північ, я на південь –розійшлись на полюси. 
Я голосив, коли не було сил, у Бога попросив,
Щоб полюси ті наші з’єднались у один,
Щоб наші голоси звучали далі в унісон,
Я не отримав цього всього, але побачив сон.
У тому сні ми їли суші в Муракамі,
Я так сподобався тоді твоїй рідній мамі,
І там не було чужих ніяких твоїх Сірьог,
У тому сні було так гарно, бо були ми вдвох.

Знаєш, я тебе не бачу роками
Ти так і далі читаєш оте дурне Муракамі?
Ростеш, собі Волошка, поміж будяками?
Як там твій Сірьожка, подарив блакитні камні?