Хлопчику, хлопчику, знято з підрамника 
Полотна надій моїх юних — за гріш... 
Твого обличчя глевка кераміка — 
Все, з чого маю писати вірш. 
Не цілування по темних скверах, 
Не з мокрих прилавків березовий сік — 
Я ж тепер вся в фешенебельній скверні, 
Котрій наймення — «бальзаківський вік». 
Хоч ти очима всю мене вимуч — 
Хлопчику, хлопчику, це вже не те... 
Я ж розжилася на власний «імідж»: 
Мені вже троянди шлють у готель! 
...Але з липучих вогнів ресторанних, 
З високогір'я сяйних авансцен 
Виношу, мов зяючу ніжну рану, 
Твоє сире півдитяче лице, 
Де вилиці — круто і губи — вперто: 
Без жодної скази, аж вогке! — 
а все ж 
З таких проступає готовність на жертву, 
Як внутрішній відсвіт майбутніх пожеж! 
Стоять у зіницях засльозені свічі... 
Ще ти зостався такий один: 
Я упізнала тебе в обличчя 
Пам'яттю генів і сновидінь. 
Тремчу, неначе автокатастрофу 
Раптом угледіла на бігу: 
Такиймедальйонно ліплений профіль  
В юності міг би носити Богун!  
Ти ковтаєш клубок гарячий,  
Ти весь іще з борсань і мерехтінь...  
Хлопчику, хлопчику, я тебе бачу —  
Але не можу застерегти...

Оксана Забужко