Ну яке в неї тепер життя?
Виїзд на Багами, уроки англійської,
всі ці пляжі
з фіолетово-чорними ранковими прибиральниками
(ось і вони: позіхаючи тягнуться прибережною смугою,
наприклад, о шостій ранку,
і запорпують у ледь прохолодний пісок під пальмами
все, що лишилося від учорашніх росіян
з їхніми втричі молодшими секретарками).

Ну так, власне вони, росіяни.
Спілкування з ними, розмови про телефонні
рахунки, про страхування зубів,
автомобілів, про тупих сусідів-баварців,
теніс (я ніколи не грав у теніс, а вона –
через день у такій спідничці, уявляєш?),
відвідування стриптиз-барів,
змішування коктейлів,
очікування когось.

Ти тільки не думай, ніби я заздрю,
чи то пак ревную. Це, зрештою,
в поляків чомусь одне і те саме слово, ти знаєш.

Але таке вже в неї тепер життя –
після того, як рада директорів
на своєму черговому засіданні
винесла рішення, що з нами
щось треба робити.
Найкраще – забрати її кудись подалі
і навчити грати в теніс.

Я майже нічого в них не купую
і бажаю самих тільки успіхів їхнім коркурентам.
Це не те щоб оголошена мною війна
і ніякий не бунт, це так лише
підсвідомо.

Знаєш, старий, іноді уникаєш навмісне
нагадувань, доторків. Буває, крім того,
що вимикаєш улюблену музику
і з головою закриваєшся
в якісь подушки.