Все йде, все минає — і краю немає. 
Куди ж воно ділось? відкіля взялось? 
І дурень, і мудрий нічого не знає. 
Живе… умирає… одно зацвіло, 
А друге зав'яло, навіки зав'яло… 
І листя пожовкле вітри рознесли. 
А сонечко встане, як перше вставало, 
І зорі червоні, як перше плили, 
Попливуть і потім, і ти, білолиций, 
По синьому небу вийдеш погулять, 
Вийдеш подивиться в жолобок, криницю 
І в море безкрає, і будеш сіять, 
Як над Вавілоном, над його садами 
І над тим, що буде з нашими синами. 
Ти вічний без краю!.. люблю розмовлять, 
Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою, 
Співать тобі думу, що ти ж нашептав. 
Порай мені ще раз, де дітись з журбою? 
Я не одинокий, я не сирота,— 
Єсть у мене діти, та де їх подіти? 
Заховать з собою? — гріх, душа жива! 
А може, їй легше буде на тім світі, 
Як хто прочитає ті сльози-слова, 
Що так вона щиро колись виливала, 
Що так вона нишком над ними ридала. 
Ні, не заховаю, бо душа жива. 
Як небо блакитне — нема йому краю, 
Так душі почину і краю немає. 
А де вона буде? химерні слова! 
Згадай же хто-небудь її на сім світі,— 
Безславному тяжко сей світ покидать. 
Згадайте, дівчата,— вам треба згадать! 
Вона вас любила, рожевії квіти, 
І про вашу долю любила співать. 
Поки сонце встане, спочивайте, діти, 
А я поміркую, ватажка де взять...