Щасливиця, я маю трохи неба 
і дві сосни в туманному вікні. 
А вже здавалось, що живого нерва, 
живого нерва не було в мені!

Уже душа не знала, де цей берег, 
уже втомилась від усіх кормиг. 
У громі дня, в оркестрах децибелів 
ми вже були, як хор глухонімих.

І раптом,- Боже! - після того чаду 
і тарапати, рівної нулю, - 
я чую дощ. Він тихо плаче правду, 
що я когось далекого люблю.

І чую тишу. І співають птиці. 
Проходять люди гарні і незлі. 
В пахучій хмарі дощової глиці 
стоїть туман, як небо на землі.

Пасуться тіні вимерлих тарпанів, 
навшпиньки ходять сутінки і сни. 
Весна підніме келихи тюльпанів, - 
за небо вип'ю і за дві сосни!

© Ліна Костенко

[Счастливица, имею вид на небо
и две сосёнки сквозь туман в окне.
А уж казалось, что живого нерва,
живого нерва не было во мне!

Уже душа не знала, где свой берег,
уже устала от ярма всех иг.
В оркестрах дня под грохот децибелов 
мы превратились в хор глухонемых.

И вдруг — О, Боже! — После чада, смрада,
и переделок, что равны нулю, —
я слышу дождь. Он тихо плачет правду,
что я кого-то, дальнего, люблю.

Здесь тишина. Слышны лишь птичьи трели. 
Проходят люди — хороши, не злы.
Проходит дождь. Вдыхаю запах ели.
Туман садится небом у земли.

Пасутся тени вымерших тарпанов,
ко мне подкрались сумерки и сны.
Весна, я пью с тобой за рост тюльпанов,
за вид на небо и за две сосны!]