Ти згадай, Барабаро,
Той день, 
Як над Брестом лив дощ мов із відра,
А ти,
Така чарівна,
Промениста, промокла, щаслива.
Під дощем ішла.
Згадай, Барбаро! ..
Як над Брестом лив дощ мов з відра,
Я зустрів тебе там, на вулиці Сіаму, 
Ти всміхалась,
і я усміхавсь.
Згадай Барбаро, як ми стрілися вперше. 
Ти не знала мене!
Згадай, Барбаро! Згадай, як буяла весна.
Згадай, того чоловіка, який під навісом стояв і тебе погукав:
- Барбаро! -
І ти, 
мов на крилах до нього летіла,
Промениста, промокла, щаслива.
І від щастя в обіймах тремтіла.
Згадай, Барбаро!
Не гнівайсь, за те, що на "ти" називаю, 
я завжди на "ти" з тими кого кохаю,
і навіть тоді, коли вперше їх зустрічаю.
Я завжди на "ти" з усіма, хто кохає.
Згадай, Барбаро!
Згадай, 
ті щасливі і слухняні краплі дощу на твоєму обличчі щасливому.
І як дзюркотіли веселі струмки, лило мов з відра,
на будинки, на море, на кораблі..
О, Барбаро! ..
Яке паскудство війна! ..
Де ти тепер?..
Що сталось з тобою?
Під свинцевим дощем із вогню і крові. 
І той, хто так палко тебе обіймав - 
Чи живий, а чи й душу вже Богу віддав?
О, Барбаро! ..
Знову над Брестом ллє дощ,
як  і раніше ллє дощ безупину.
Та не такий цей дощ. 
Не такий..
Дощ жалоба, похмурий, важкий..
Це навіть вже не буря з вогню, свинцю і крові.
А просто чорні хмари, повзуть неначе пси.
За оводом зникають, і там як пси здихають.
Вони повзуть згнивати на кладовище зла.
Ген-ген  уже за Брестом,
Пощели їх тіла.