Сезонна робота в Карпатах

В Карпатах повітря прогрівається швидше
ніж усюди, ясна річ – гори, ліс, зелений туризм, 
але навіть тут трапляються речі загадкові
й моторошні. Скажімо, рік тому на лісовій дорозі,
за пару кілометрів звідси, вбили жінку. Поліція 
намагалась когось знайти, але кого ти в горах знайдеш –
найближчі потенційні вбивці живуть за двадцять кілометрів звідси, 
себто в Словаччині. Але щось вони собі там винюхали, натякали 
що знають убивцю, але не скажуть – аби не заважати слідству. 
Не знаю, не знаю, що вони досліджували, але слідству справді 
краще не заважати. І тепер всім, хто проходить цією дорогою,
скажімо о пів на першу ночі, обов’язково стає
моторошно, ця атмосфера смерті, хапає тебе за волосся 
і підіймає над деревами, і ти бачиш всіх потенційних убивць, 
і боїшся ступити на землю,
яка вже прогрівається,
вже прогрівається.

Давайте подумаємо, радились поліціянти поміж собою,
як це могло бути. Ось вона вийшла на дорогу і побачила цих
похмурих чоловіків, які переганяли глухими дорогами
свої отари. І ось вона стала просто проти них і кожен 
із них подумав – ось ця жінка, яка несе сум’яття у наші душі,
яка внесе розбрат поміж наших овець, яка дістане флейту
і наші вівці, гордість сільського господарства республіки, підуть за нею
в безчасся і морок. І що в такому разі було далі? – далі намагались докопатись 
до правди поліцянти. А далі один із них заговорив: браття, я знаю, 
що ви думаєте, ви думаєте, чи стане у нас снаги зупинити її, цю жінку, яка хоче
забрати наші душі і наших овець, то ось що я вам скажу – подих
туману стоїть за цієї жінкою, вільгість і тьма пливуть з-під її повік,
трепет огортає мене, коли я дивлюсь їй у вічі. Ну, а після цього вони,
мабуть, і проламали їй череп сокирою. Так, погодились усі поліціянти, 
мабуть так воно і було.

А потім, коли вони лишили її посеред дороги, і пішли 
далі зі своїми отарами, з лісу сторожко почали 
виходити духи, чорні духи туману, почали виходити потопельники 
із найближчого озера, за ними вийшли дзвонарі з найближчих церков 
і крадії побутової техніки з найближчої станції, за ними
йшли одинокі рибалки, котрі виловлювали в гірських
потоках мертвих птахів, йшли монстри з найближчих урочищ,
тягнучи за собою возики з супермаркетів, ішли
трактористи, які вивозили ліс і платили за нього
золотом і дизельним паливом, за ними
виходили лемки – ці растамани Карпат, з усім своїм крамом,
з клунками, грамофонами, файками і молоком,
виходили, мовчки ставали над нею і говорили –

джа проклав цю дорогу між теплих буків,
джа поклав тобі серце між лопаткою і лівим соском,
дихаймо, сестро, разом, 
співаймо разом –
це небо Карпат, 
синє, мов кольори пепсі,
зелене, мов океан,
пливімо, сестро, разом, 
в теплі нори Гарлему,
в наш тихий лемківський Гарлем,
з його димами і соусами,
з чорних портів Гамбургу,
з барвистих портів Амстердаму.

Ага, скоріше за все, так воно все і було –
хитали головами поліціянти, - мабуть саме так, інших варіантів
просто немає. Ох, - додавали, - це таємниче життя, 
невмотивовані вчинки. Трава обплітала їхні 
черевики, і лісові жуки заповзали їм до кишень
і мучились там
від самотності.