А ХТО Ж ВАС, ХЛОПЦІ, ЗМІРЯЄ ОЧЕРЕТИНОЮ? 
Хто в чистім полі витеше труну? 
Хто пом'яне сльозою, хто четвертиною? 
Хто заболить словами об струну? 
Хто вас впізнає у кривавім клоччі? 
Хто крім дощів поткнеться вас обмить? 
Хто гайворонням вицабані очі 
червоною китайкою затьмить? 
Які ж вас дзвони одридають? 
Хто проведе у Божу путь? 
 Своїх — то з честю поховають 
 А наших — просто загребуть. 
Назвуть вас зрадниками, страдники 
імено ваше осквернять. 
А раз ви зрадники, то й зрадники 
то можна й землю зарівнять. 
Та не яку ж, а вашу власну, 
що ви за неї полягли 
Ви ж до чужих земель не сласні. — 
кого ж ви зрадили коли?! 
Яку порушили угоду, 
чого хотіли не свого? 
Таж зрадник власного народу — 
хто вірний ворогу його! 
…А ХЛОПЦІ БРЕДУТЬ ЛІСАМИ. 
Хто не умер від ран. 
їсть болотяну чичву і лісовий катран. 
Нема кінця учепистій біді. 
В голодних селах вимерли цимбали. 
Убиті коні в моховій воді. 
де рештки мого війська видибали. 
Убиті коні… потязі боліт… 
і я один на всенький кругосвіт… 
Поставлю свічку при іконі. 
Та й вип'ю ще раз. Отако 
Розпряга-а-айте, хлопці, коні! 
Розпрягайте, хлопці, ко — Ні! 
Піду на Запоріжжя. 
Дожидатись перестану. 
Я ж їх перевішаю, я ж їх переріжу. 
я ж перед ними на коліна стану! 
Я їм скажу: чортові душі. 
є ж іще сила в цій булаві! 
 Я ж не лежень, я ж дужень, 
 я ж того й занедужав, 
 що не знав, чи ви хоч живі. 
Я їм скажу: вибирайте гетьмана 
визволяйте край з-під кормиги. 
Ну, а я… Зрештою, геть мене. 
коли я вже вам не до шмиґи 
Той чи інший, це вже однаково. 
Аби кращий, хай буде так. 
Я ж не піду, як титар із карнавкою 
довір'я назбирати на п'ятак. 
Як ви забули Корсунь і Пиляву, 
як вам на греця слава Жовтих Вод, 
то проміняйте славу на халяву, 
і засміється сам Іскаріот! 
Хай булави дохопиться проноза. 
 А я покочусь по оцій землі — 
п'ятим колесом вашого воза, 
десятою водою на киселі… 
ОСЬ ТІЛЬКИ НІЧ…ЗАСНУТИ Б ЧИ УМЕРТИ… 
Ліси шумлять. Не спиться. Постарів. 
Волочить місяць промінь перетертий, 
як зав'язку гранітних постолів.
Я НИНІ ВЖЕ НЕ ТОЙ. МЕНІ ВЖЕ НЕ ДО СЛАВИ 
Уранці встати, думаю, чи варт? 
У Паволочі дощ. У нас принишкли трави. 
 У відьми поперек. У мене голова. 
Та відьма все бурчить. У неї що не спомин — 
що я її не слухав, не вірив, а дарма. 
Та відьма як сльота. Хоч би літала в комин. 
Та в цій фортеці й комина нема. 
АЛЕ ЯКБИ НАМ ГОСТІ ЯКІ ТРАПИЛИСЬ, 
тут навіть є щось схоже як для трапез. 
Дубовий стіл і старовинна піч. 
І хоч склепіння проточили зливи. 
і вже та піч розтрісла увсібіч, 
ще кахлі є зеленої поливи — 
якась жар-птиця, виноградний лист 
 і лев зелений, китичкою хвіст 
І сажотрус з драбинкою, і кінь. 
і ще химерних кількоро створінь 
Пани жили. Мабуть, якогось древа. 
І кубки є. Начиння для потрав 
Розсохлася бандура зброярева — 
у простінку стоїть. Мабуть, давно не грав 
Стрільчасті вікна. Ще й якась небога 
тримає стелю в себе на плечі 
І на гіллі оленячого рога 
ще навіть є недопалок свічі. 
І на старому клапті гобелена 
рудий мисливець і трава зелена. 
Все занепало, все взялося плямами. 
Вже цій фортеці років триста є. 
Та при дзиґарку пані порцелянова 
все ще на мармур ніжкою стає… 
А ось колумни. Певно, була заля. 
Тут грали полонез. Тепер тут тлін і мох. 
Підземний вихід до ріки. Провалля. 
І кості в ланцюгах. Мабуть, тюремний льох. 
ЯКИЙСЬ ЩЕ Й ЛИЦАР Є ТУТ У СТІНІ. 
Любило панство кам'яні парсуни. 
Колись тут жив. Тут гоцав на коні. 
Ці вина пив. Любив якусь красуню. 
Прикрив лице забралом кам'яним. 
Надбитий янгол молиться над ним 
І стежить тихі поповзи вужа 
зелено-синє око вітража 
А ЩЕ ТУТ Є, ІРЖАВЕ ПО ЛИТВУ, 
мале віконце ґратками в траву. 
Тут мій покій, де темно як в тюрмі 
Де я ходжу, і стіни мене глушать. 
А часом сплю надворі на кошмі, —