Душа покидає-облишує тіло
Й летить вже нестримним птахом
У простір зимового сивого неба,
Креслить кола, ширяючи в посвисті бурь.

Здіймається вгору над темним лісом,
Білесими плямами скрижанілих озер
Та неспинно стремить понад хмари грізні,
Де люта стужа кристалізує зір...

І зоряний снігопад застеляє вже очі
Та Всесвіт в єдинім потоці застиг,
Дерева стовбур тримає дев'ять Світів —
Він Космос від краю до краю прошив...

Валькнутом палають дев'ять Чертогів,
У вічності Ясеня стовбур тремтить,
Дракон гризе корені йому, Вовк на прив'язі рветься,
Больверк, Списом до Древа прибитий, висить.

Там, бачив я, Чорне Сонце в зениті
Опалює душі бліді, спопеляє їх...
Кінець та початок втрачають себе —
Лиш Вічність собі там початок бере.

- Казав ти, що знаєш де Всесвіту витоки...
То ж чи знаєш?!