Забула сукню –
висить знесилено.
Місцями в чорному, місцями в білому.

Згорнула душу,
тремтить ображена.
Не манікюрена, не напомаджена.

Стиснула руку,
болить, притиснута.
Туше – то тінь моя, де біль – там істина.

Забула місто це,
воно зосталося.
Місцями холодно, а часом – байдуже.

Дмухнула в чашечку –
й на мить розтанула.
Як кава мелена, чи то у гранулах.

Тремтить годинник наш, 
йому зосталася
Хвилинка відчаю, хвилинка радості.

Любила море це,  
 воно – розвіялось.
До болі теплими терпкими хвилями.

Молитва ввись летить,
У душу падає.
Це гори кличуть нас із зорепадами.

Зловила зірку от,
горить засліплено.
Палає золотом, й віками срібними.

Моя надія знов 
летить знесилено.
Голубка пурхає у небі мирному…