[текст: Юрко Покальчук ]

Вони кажуть
що я божевільний
а ти лиш посвист батога Божого
а я пам’ятаю дотик своєї руки до твоїх грудей
коли ми потім спимо поруч
і ти раптом
стискаєш мою руку щосили
вже засинаючи
ніби хапаючись за якір
аби не втонути
і цей дотик важливіший за все інше
бо саме в ньому я бачу іскру Божого світла
і мить перетворюється
на вічність
бо я засинаю з певністю
абсолюту
якого здається не буває в житті
з певністю засинаю
ніби щасливо вмираю
вони кажуть що я біжу за вітром
що вибрав нічогість
перекоти поле
рулетку
чорну кулю
а я пам’ятаю дотик шорхлих своїх вуст до твоєї щоки
і твою беззахисність уві сні
це ти чи вона
хто це
що було доти
чи було і що воно
це усе
сон
і я засинаю поруч
як втомлений вихор
при заході сонця
вони кажуть іди подивись у дзеркало
втома і вік
біль і час
кому ти віриш
джерело висохне
повітря забракне
птаха відлетить у вирій
а я дивлюсь в очі
на дні яких вирують темні блискавки
і вірю в безумство нездійсненних надій
вірю у мить як вічність
зараз я вірю в Тебе