Крайку неба сповила тонка і ламка порожнеча,
Літній вечір – знітився, й немов те дівча, зашарівсь.
Тільки сняться всесильні, знеструмлені спокоєм плечі,
Теплі шали вітрів і простріли важезних зіниць.

Запроторена в тишу незмінна роками самотність,
Хоч з усюдів усюд – гомін миру із людських сердець.
Хоч людей – мов тих бджіл, перевтомлено йме мегаполіс,
Увірветься й тривалий, огорнений днями, терпець.

Поза межами час. В літніх кратерах спеки і вулиць
Є одне й незалежне – зриватись до айсбергу днів,
Перейматися тишею, водною гладдю забутись,
Захопити у пучки твій простріл важезних зіниць…