Втомився від твоєї відвертості
Твій душевний гедонізм
вбиває мою моральну свободу.
Встановила ілюзорну нормальність,
божевільні інструкції
банальні балачки про внутрішню погоду
Твої почуття – аномалія,
Вони не міраж, а муляж
протерті, забуті клоновані,
а в мене новий фетиш:
задихатись молекулами,
забуватись обіцянками,
ховатись між прозорими стінами,
провітрювати кімнату римами.
Вкотре намагаюсь достукатись до тебе словами
Для чого це все?
Слова нічого не варті, 
але я більше нічого не вмію.
Мої почуття дано пережиті,
думки – форматовані,
а голова простуджена стереотипами.
Не може нічого втратити лише той, 
у кого нічого не має,
а я тону у морі власних фантазій,
гублюсь в тумані твоєї байдужості.
Я намагаюсь відрізнитись від соціуму,
щоб соціум мене сприйняв.
Я обираю монотонність,
бо її прийняли за норму.
Я гублюсь в безкінечному марафоні,
постійно щось здаю:
то аналізи,то тести, то власну кров.
моє життя середовище оксюморонів,
американські гірки, якими керує 
п’яний машиніст.
Моє щастя - омана, ілюзія,
витвір мистецтва, 
нав’язана ідеологія, самообман.
Так, створив власного Бога,
аби в щось вірити, аби обманювати, 
обманюватися, боятись.
Твоя увага надумана,
твоя партія ненаписана,
твоя роль не зіграна, 
твоя відсутність не варта
моїх схвильованих рядків,
моїх знервованих слів,
моя помста – мовчати.