"Про це говорять тихо"

Це про біль хочеться кричати,
А про щастя говорять тихо. 
Майже пошепки.
Бо це надто рідкісна птаха.
Її не посадиш за грати.
І так легко злякати.
Але сьогодні так модно волати.
Пестити словами, вигадувати
Таке невагоме щастя. Марно!
Це не дешеві шпальти.
Не помаранчевими фарбами.
Не гамірно. 
Це коли щось причаїлось в кишені,
Сидить мовчки.
Їсть твоє улюблене печиво
І гріє. Не тільки тіло.
Це коли до емоційних зривів
Роздирає, а потім лікує.
Тремтить осіннім листком на папері,
І фальшивою нотою в струнах.
Це щось таке незграбно справжнє.
Коли в поцілунку б’ються словами. 
Гріють руки попід светри і душі.
Й впритул діляться снами.
Це коли перепрошують 
Всіма фібрами душі.
Переймаються, божеволіють.
Коли сідають поряд і прихиляють
Сонячні промені.
Лиш би тобі було тепло.
Тільки би нутро твоє не тривожилось.
Це коли до наготи відверто.
А ви все про яскраво змальовано,
Театрально…
Коли щастя насправді в кишені.
Коли ти боїшся його загубити.
Ти говоритимеш про це пошепки.
Ти щиро до щему хотітимеш,
У темній кімнаті перед сном цілувати.
Й мовчати!
Сердечно дякувати Господу…
І просто знати – 
Ти маєш для чого дихати.

©Христина Сирова