Я випадаю із реальності у вигаданий вимір,
Третій рівень виринає, зникає те, у що вірив,
Розчинається в секундах, незаповнених дивом,
Незаповнених тобою, порожні, мертві хвилини.
І схоже, що це востаннє, крапки усі на місцях,
Я обіцянками із себе потрохи тягнув життя,
На сцені лиш забуваючи про те, що малював,
У свідомості картини у небесних кольорах.
Я часто став розуміти, що чесно робив усе,
Щоб світло це із реальністю злилися у одне,
Нероздільне феєричне наше життєве ціле,
Та цього ти не хотіла, то ж цілю в серце щосили.
Вцілілі уламки символів, синтезовані цінники,
Знищити і забити дошками, більше не вірити,
Вибухи ілюзорних ідей ковтайте на видиху,
Ці вигадані дійсності мені, на жаль, не стримати.
Спрага моя до тебе - це суцільна квінтесенція,
Любов у концентраті, що ллється з хворого серця,
Суспенсія їдкої безнадії й почуттів,
Де другий фактор виграє із відривом в сотню очків.
Як привид горіння лампи, що світить жовтим вогнем,
Я не поет, я дотикаюсь до краси, ось весь секрет,
І лиш одного я не знаю - хто із нас двох режисер,
А хто актор, яким керують нитки, що тягнуься вверх.
І якщо я ним опинися, неначе П'єро Жанті,
То все зроблю аналогічно - зірву із болем нитки,
Хоч і знаю, як же тяжко вставати щоранку потім,
Замість зірваних ниток - рани, що кровоточать.
А на асфальті знову світло, що падає з ліхтарів,
Січневий дощ немов відлуння тих теплих осінніх днів,
Коли я вірив, що з тобою - над хмарами до зірок,
Коли усе було в контрасті, нереальне, наче сон.

Ну ось і все, фінішна лінія, кінець казкових днів,
Я загубився у безсонні, я зникаю в забутті,
Поринаючу у тишу, у мертве місто без мрій,
Некрополіс у якому я живу тепер один,

Хоч і казала ти, що осінь нам пошле ще не один,
Цілунок такий чудовий і чомусь такий сумний,
Кларнети сонячні все ж не справдили сподівань,
І у пісочному годиннику закінчується час.

Одні крапки лиш залишаються від знаків питань,
І я закреслю всі коми, що раніше поставив
У випадковому ваганні при зустрічі з твоїм поглядом,
Прощання всі в метро під звуки синього поїзду.  
Прощання для яких я ходив в протилежну сторону,
А потім залишався один, там біля входу,
Дивився тобі у слід, а потім руки в кишені
Й повертаючись назад зникав у думках про тебе.
Тепер це лише уламки, зім'яті затерті спогади,
Що змушують прискорити серце свою моторику,
Згорати у системі аритмічної пульсації,
Давати сто ударів за хвилину і без паузи
Нагадувати образи, які ніяк не знищити,
Ти вишила нитками на серці чарівні символи,
Камінням пробиваю дірки в тумані дійсності,
За хмарами не видно ні зірок, ні сяйва місяця.
Знов дарую людям драму, це єдине, що я маю,
Тут згорати в мікрофонах до ранку не перестану,
Відкидаючи абстракції вигаданих потреб,
Я віршами прокладаю впевненено свій шлях до неба.
І не робив поспішних висновків, погодься - я чекав,
Кілька разів перевертаючи в свідомості всю правду,
І помилка була в тому, у тому, що далі вірив,
Що, можливо, час щось змінить і шукав ще один привід
Обнулити всю історію й почати все спочатку,
Поринати в світлу казку, де не діють жодні факти,
Та щоразу виривалась холодним дощем циклічність,
І на місце повертала акценти усі логічні.

А я люблю, і не боюся слова казати ці вголос,
Бути щирим і людиною бути я не соромлюсь,
Тепер звільняйте вагони, бо поїзд далі не їде,
Це кінцева, прощавай, хоч і побачимось за тиждень.

Ну ось і все, фінішна лінія, кінець казкових днів,
І ти тепер така несправжня, я зникаю в забутті,
Поринаючу у тишу, у мертве місто без мрій,
Некрополіс у якому я живу тепер один.

Кінострічка закінчилась, хепі-енди - не про нас,
І на екрані підуть титри під музику у віршах,
Вмикнеться світло у залі під оплески глядачів,
Що витиратимуть з обличчя солоні дотики сліз.