Вступ:  
                     Мені здавалося, як лілії зривав,
                  Що тих квіток у нас немало.
           Я їх коханій дарував,
            Я їх коханій дарував,
                    Мене кохана цілувала.

                  А білі квіти юнаки несли в човни,
                   А білі квіти рвали всю_   ди...
           І важко плакали вони,
            І важко плакали вони,
                       І важко плакали, мов люди.
          І нас покинули вони,
           І нас покинули вони,
                           Немов любов,   що вже не буде.

Уже літа на білих конях пропливли,
По білих квітах геть промчали,
І квіти вже не зацвіли,
І квіти вже не зацвіли,
Де нас кохані зустрічали.

Ой хто ж так ніжно їх лілеями назвав,
Немов признався у коханні?
Якби ж я знав, коли зривав,
Якби ж я знав, коли зривав,
Що людям тих квіток не стане...
Якби ж я знав, коли зривав,
Якби ж я знав, коли зривав,
Що ті квітки для нас останні!